Скло пiддалося не вiдразу, пальцi ковзали, руки вже давно його не слухалися. Старий пiдчепив край долонею, скло вiдiйшло вбiк, i пiд ним опинилися двi кнопки. Червона вже втиснута, лишилася синя. Сiдати вiн не став, знав, що коли сяде, то назад уже не пiдведеться. Тож так i стояв, спершись на край пульта, i дивився на синю кнопку згори.
Повiтря доходило тiльки до середини грудей i далi не йшло. Серце то частило, то провалювалося кудись зовсiм, i в тi провали по краях зору натiкало сiре. Дев’яносто один йому, може, й три. Вiн давно перестав лiчити. Все одно до наступної зими не доживе, тут i лiчити нема чого.
Вiн пiднiс палець до кнопки й опустив. Пiднiс i опустив. Палець не йшов униз, та й годi.
Рибу вiн доїв два тижнi тому. Останню, з акварiума. Вона ще билася, коли вiн її їв. Або це йому наснилося. Останнiм часом вiн уже не завжди розрiзняв, де сон. Акварiум так i стояв порожнiй, пiдсвiтка в ньому ще працювала й тихо гудiла, на днi лишилося трохи води. Бiльше в цих стiнах нiхто не дихав. Тiльки вiн.
Синю вiн натискав тричi за все життя. Червону не лiчив. Червона легка, червона — це просто «нi, не те, прибрати». А синя щоразу питала його те саме, i вiн щоразу не знав, що вiдповiсти.
Натискати її лишив батько. Точнiше, не навчив, а лишив запис. Старий досi тримав його на дальньому екранi, часом ганяв по колу. Не заради слiв, слова вiн знав напам’ять, а щоб дивитися на обличчя. Батько на записi був молодший, нiж старий пам’ятав себе, i говорив швидко, нiби кудись поспiшав.
Нагорi нiчого не лишилося, казав батько. Усе, що дихало, вже не дихає. Ми останнi, хто бачив це сам.
Далi йшло про протокол: червона стирає, синя запускає наново, система послухається тебе у вiсiмнадцять, ранiше не вийде, не намагайся.
Потiм батько вставав i виходив з кадру. Вiн тодi полiз нагору перевiрити сам, чи справдi там порожньо, i назад у кадр уже не повернувся. Цю частину старий нiколи не перемотував. Просто чекав, поки запис сам дiйде до порожнього стiльця, i вимикав.
Рiднi в нього тепер були такi: порожнiй стiлець у записi й кiлька облич, якi вiн боявся забути, тож час вiд часу називав їх уголос на iмена, перевiряв, чи не сплутав. Рибку вiн теж звав на iм’я, iм’ям сестри, хоча чи сестра це була, вiн уже не ручався.
Першого разу вiн натиснув у вiсiмнадцять, хоча рвався ще в чотирнадцять. Тодi вiн уже розумiв, навiщо вiн тут, бiгав до пульта й тиснув, а система не бралася. Неповнолiтнiм не можна.
Вiн вiдходив до монiторiв i дивився на той свiт по той бiк стiни. Свiт вiн пам’ятав погано, не знав навiть, чи справжнi це спогади, чи наснилися в дитинствi.
У вiсiмнадцять система взялася. Пiшла основна програма, пустка почала обростати життям. Перша хвиля. Вiн тодi просидiв бiля екранiв кiлька дiб, не вiдходячи.
Через рiк, день у день, вiн натиснув удруге. Йому здалося, що все стало, що програма заглухла й нiчого не росте. Вiн зробив, як у протоколi: червона стерла, синя пiдняла резервну.
Резервна пiднялася одразу, чекати не довелося. Надзвичайно агресивна, зi швидко еволюцiонуючими паразитуючими видами. Твар мiнялася на ходу, за нiч ставала iншою й набувала настiльки потворних форм, що старий вiдвертався вiд екрана. I все одно натиснув. Недовго думав: червона, потiм синя, втретє.
Третiй свiт вiн тримав найдовше.
Спершу там було тихо. З пустки лiзла зелень, твар одна одну не рвала, придивлялася, прилаштовувалася. Старий знав у тому свiтi кожну улоговину й кожну зграю, сидiв бiля екранiв роками й спав тi роки рiвно, чого з ним нi до, нi пiсля не було.
Так минуло рокiв п’ятдесят, може, шiстдесят.
А потiм, як завжди. Один вид виявився трохи швидшим за iнших, розрiсся, витiснив решту, перекроїв пiд себе улоговини, якi вiн пам’ятав ще голими.
Скiльки б вiн не тиснув тi кнопки, зрештою все одно з’являвся вид, який домiнував над мiсцевою екосистемою й пiдкоряв собi всi iншi.
А пiд кiнець вони почали задирати голови вгору, на гори, на його гору. Камера бiля пiднiжжя якось пiймала їх бiля самого входу в печеру. Вони стояли й дивилися прямо в об’єктив, прямо на нього.
Сьогоднi вранцi вiн востаннє пройшовся по тому свiту очима й накрив червону долонею.
Стер.
Усi тi кадри, що вiн збирав десятилiттями, тисячi камер — усе разом у нуль.
I ось вiн знову тут, над синьою. Палець пiдняв i не опускає.
Червону вже зроблено, назад ходу нема. Лишається запустити наступний. Який випаде, вiн не вибирає. Не йому вирiшувати, який.
Хотiлося метеликiв.
Вiн пам’ятав тiльки метеликiв. Малою дитиною ганяв їх на лузi, коли цивiлiзацiя ще була на самому пiку. Це було до печери, до батька, до всього.
Якби в новому свiтi знову завелися метелики, думав вiн, значить, пiшло правильно.
Тiльки замiсть метеликiв щоразу з’являвся той, хто пiдкоряв собi решту.
Палець висiв над синьою.
А що, як цей свiт узагалi не вартий того, щоб заводити його наново?
Вiд цiєї думки йому запаморочилося в головi. Вiн охнув i осiв на синю кнопку, мiцно обхопивши руками захисне скло.
Крихiтка Кью обережно визирнув iз мушлi. Своєї в нього ще не було, це була мушля його мами, але сьогоднi це його зовсiм не турбувало. Сонце грiло дужче, нiж зазвичай, їжi в озерi було вдосталь, а з гори неподалiк знову гудiли машини — прокидалася нова програма вiдродження.