Меґґi нiколи не бачила собак наживо, лише одного разу — на старому бiлбордi, але одразу зрозумiла, що ця виснажена залякана iстота на ланцюгу саме вона. Пес висунув язик i важко дихав, чи то знесилений пекучою спекою, чи то цим собачим життям. Вона невпевнено простягнула руку i тут же її вiдсмикнула. Чиясь м`яка рука плавно опустилася дiвчинцi на плече.
— Меґ! Вiн, мабуть, дикий... — Ну вiн же на ланцюгу. Отже, в нього є господарi. Джеррi, давай їх знайдемо? Ну будь ласка! Джером уже хотiв заперечити, але мимоволi ковтнув слину. В нiс вдарив сильний запах паленого м`яса. Ще нещодавно вiн подумав би, що десь неподалiк просто тлiє чергове звалище, але тепер, коли вони вже не їли кiлька днiв, цей запах нi з чим не можна було сплутати. Меґґi теж одразу його вловила i нервово посмiхнулася. — Вудi знову спiймав щура? — Сподiваюся... так. Джером уже давно нi в чому i нi в кому не був упевнений. Вудi класний хлопець, але занадто прислухається до думки Джима. Сьогоднi вiн смажить щура, а завтра... — Пригляди за ним, Меґ, я зараз повернуся.
Джером повернувся до причалу i зайшов у вузький дверний прорiз, увiнчаний висохлими кульбабками i з роками вицвiлим написом на ґанку — «Тимчасовий притулок. Джон i Мерi.» На порозi його зустрiв заливистий регiт Джима. — Ну що, Джеррi, ти прямiсiнько до обiду! Вудi штрикав розпеченою головешкою напiврозкладений труп i Джерома миттєво знудило. — Готовий поспорити, Вудi це зжере за обидвi щоки i ще попросить добавки! — Що за нiсенiтниця, Джим, кинь! Тобi треба як слiд вiдпочити, друже. Вiзьми вудку, спробуй пiймати щось на обiд. Ми так довго йшли до цього проклятого озера. — В цьому озерi немає риби! Тут нiчого жерти, Джеррi! А ще доводиться годувати тебе i твою дiвчиську! — Я не раз пропонував нам iти своєю дорогою. Ти сам казав, що нам треба триматися разом. — Саме! Поглянь сам, що буває, якщо ти невдаха! — Джим зi злостi пнув труп i його нижня щелепа з грюком зiмкнулася з верхньою i вiдвалилася, нiби вторячи словам Джима. За мить вiн нервово витер очi брудним рукавом i знову захихотiв, уже тихiше, з якимось хрипом у грудях.
— А що менi ще робити, Джеррi? Сидiти i плакати? Це твоя робота. Ти ж у нас батько сiмейства. Вудi нiяково усмiхнувся, але погляд вiдвiв. Головешка в його руцi потрiскувала, жир зi обвугленої шкiри капав на бетонну пiдлогу. — Ми не будемо це їсти, — твердо сказав Джером. — Звiсно не будемо. — Джим розвiв руками. — Ми цивiлiзованi люди. Вiн пiдiйшов ближче. Вiд нього тхнуло потом, болотяною водою i чимось кислим. — Але знаєш що кумедно? Ще мiсяць тому ти сказав би те саме про щура.
Джером уже хотiв заперечити, але його знову перебили, цього разу Меґґi, вбiгши на ґанок i швидко вигукнувши: — Тут є живi! Я бачила написи на височезнiй будiвлi: «Обережно! Люди!». — Не думаю, що вони будуть нам радi, — заперечив Джим. — Ми могли б хоча б спробувати поговорити з ними. Вудi, Господи, що ти робиш? — Меґґi побачила Вудi з головешкою i вiдчула, як зашевелилося волосся на її маківцi. — Тобi треба, ти й говори! Ми з Вудi тут не затримаємося. — Я б спробувала... Вудi, ти iнколи нормальний хлопець, а iнколи просто... — Ми спробуємо, — Джером схопив Меґґi за руку i вивiв на ґанок. — Iдемо, Меґ, час нам iз тобою пiти своєю дорогою. Меґґi не заперечувала. — Пiшли перевiримо це мiсце! — Веди.
Але вже здалеку стало зрозумiло, що тут немає нi душi. Написи виглядали грiзно лише здалеку, а вiдчиненi навстiж парадні дверi запрошували в жахливу атмосферу занедбаностi й руїни. На всяк випадок Джером i Меґґi кiлька разiв обiйшли навколо хмарочоса, обережно зазираючи в розбитi вiкна першого поверху, аби уникнути засiдки. Переконавшись, що це мiсце тепер населяють лише щурi й тарганi, вони нарештi наважилися зайти всередину.
Вестибюль слугував тим, хто тут ховався, i кухнею, i спальнею. Казанки з цвiллю, саморобнi лiжка й розкладачки — тепер усе це стало братською могилою для людських скелетiв, яких було безлiч. Зрiлища ще жахливiшого Джером не бачив вiдтодi, як на їхню групу вцiлiлих напали мерзотнi iстоти, схожi на маленьких ящiрок, але з найгострiшими як ножi зубами, що перебили всiх, крiм нього й Меґґi, якi встигли сховатися в старому холодильнику. Меґ того вечора залишилася круглою сиротою, а голова Джерома стала бiлiшою за попiл, товстим шаром якого було вкрито колись бурхливе життям мегамiсто.
Чоловiки, жiнки, дiти... Джером iз огидою оглядав примiщення, намагаючись розгадати жахливу подiю, що спричинила масову загибель тутешнiх поселенцiв. — Меґ, тобi краще вийти. Сходи на вулицю i дай знати, якщо помiтиш когось поблизу. Чи то її пiдлiткова психiка не до кiнця розумiла масштаб того, що тут сталося, чи то життя в Пустищi зробило свою справу, але Меґґi на подив тримала себе в руках.
— Все нормально, це просто скелети. Чому вони всi пiд лiжками, Джеррi? На них напали тi самi тварини, що й на нас тодi? — Не думаю, вони з`їдають усе без залишку, та й кiстки всi цiлi. Думаю, час звiдси тiкати, Меґ! — Але ми ж ще не все оглянули! Я вже не пам`ятаю, коли востаннє їла. — Добре... Я спробую пiднятися на верхнi поверхи, а ти пошукай у їдальнi. Десь там має бути вхiд на кухню. Якщо вони померли не вiд голоду, то є реальний шанс роздобути тут їстiвного.
Джеррi знову не щастило. Шахта лiфта на першому поверсi була завалена меблями та будiвельним смiттям, а службовi сходи привели до дверей, замкнених на кодовий замок. Вiн уже хвилин десять безуспiшно натискав кнопки, коли його знайшла Меґґi. — Може, спробуєш постукати? — запропонувала Меґґi. — Дякую за пораду. — Нема за що. Кухня замкнена. Щось пов`язане iз забрудненням. Я не зрозумiла. Джером ще раз набрав якусь комбiнацiю. Червоний вогник блимнув. Нiчого. — Ну i бiс iз ним.
Вiн утомлено оперся о стiну. Меґґi пiдiйшла ближче до панелi, провела пальцем по кнопках, задумливо насупилася, а потiм раптом почала натискати цифри. Замок коротко пискнув, загорiвся зелений iндикатор, i за секунду дверi клацнули. — Ти знущаєшся? — нарештi запитав Джером. Меґґi знизала плечима. — Цi цифри були надряпанi бiля собаки. На стiнi. — Бiля того самого собаки на ланцюгу? — Ну так. — I ти вирiшила запам`ятати їх просто так? — А чому нi? Джером кiлька секунд дивився на неї, потiм мовчки потягнув дверi на себе. — Iнколи ти лякаєш мене дужче, нiж Пустище.
За дверима виявилася ще одна сходова клiтка, але сходiв, що ведуть на третiй поверх, не було, лише все та ж завалена мотлохом шахта лiфта й дверi, що ведуть на поверх. Примiщення тут зовсiм не скидалися на житловi кiмнати чи офiси. Тут не було нi лiжок, нi кухонь, нi слiдiв поселенцiв. Лише метал, дроти й товстий шар пилу. У центрi зали стояла дивна машина. Висока цилiндрична конструкцiя майже торкалася стелi. Всерединi каламутного скляного резервуара щось мерехтiло слабким блакитнуватим свiтлом, а до пристрою тягнулися десятки кабелiв.
— Що це таке? — Гадки не маю. Джером повiльно обiйшов машину. На металевому корпусi ще збереглося вицвiле маркування — «Синтезатор: Прототип». — Мабуть, якась довоєнна лабораторiя. — Думаєш, тут є їжа? — Ти невиправна. — Це означає нi?
Джером мовчав, лише тихе гудiння переривало тишу, настiльки слабке, що спочатку його можна було прийняти за шум вiтру. Потiм вiн пiдiйшов до широкого вiкна на далекiй стiнi, точнiше до того, що вiд нього залишилося: бiльша частина скла давно вилетiла, гострi уламки стирчали по краях рами, а всередину вiльно залiтав гарячий вiтер. Звiдси вiдкривався вид майже на все мiсто.
Пiд ними розкинулося озеро, причал, напiвзатопленi вулицi й сiрi квартали, що йшли до горизонту — i двi знайомi фiгури бiля самого входу в хмарочос. — Чорт. — Що там? Меґґi пiдiйшла ближче. Внизу стояли Джим i Вудi, схоже вони щойно дiбралися до будiвлi. Джим першим пiдняв голову, i навiть з такої вiдстанi було видно, як вiн завмер, а потiм рiзко тицьнув пальцем угору. — Вони нас помiтили, — сказав Джером.
I майже одразу знизу долинуло: — Джеррi! Вiтер розтягнув голос мiж будiвлями. Джером висунувся з розбитого вiкна: — Ми тут! — Знайшли щось? — Поки не знаю! — Тодi зачекайте! Ми пiднiмаємося! — Нi, Джим, послухай... — Або що? — голос Джима став жорсткiшим. — Знову твої правила? — Тут тiсно, дай нам спершу все перевiрити.
Джим примружився: — Перевiрити що саме? — Я сам поки не знаю. — Не знаєш, так? А виглядаєш так, нiби вже знайшов щось цiкаве. — Джим... — Ми з Вудi теж кiлька днiв жерти не можемо, якщо ти забув. — Я нiчого вiд вас не ховаю. — Звiсно. Тому ти там нагорi з Меґґi. Сам. Пауза повисла на секунду важче за звичайне. — Не починай. — А що? Я просто констатую. Ти завжди так робиш, Джеррi. — Джим... — Ми спробуємо самi пiднятися. Хочеш ти цього чи нi. Але той уже не слухав, вiн щось збуджено пояснював Вудi i показував на верхнi поверхи.
— Отакого дiдька, — сказав Джером. — Що сталося? — Вони вирiшили пiднятися сюди. Якщо увiйдуть — усе закiнчиться погано. — Думаєш, Джим зовсiм зiйшов з глузду? — Думаю, вiн уже давно йде в цей бiк.
Джером вийшов на сходовий майданчик. Важкi дверi все ще були вiдчиненi, знизу долинали далекi голоси. Вiн подивився на кодову панель, завагався лише на секунду, а потiм зачинив дверi, набрав комбiнацiю блокування — замок клацнув, i червоний iндикатор знову загорiвся. — Сподiваюся, ти знаєш, що робиш, Джеррi, — тихо сказала Меґґi. Джером подивився на темнi сходи за дверима, i йому раптом здалося, що дивна машина в лабораторiї почала гудiти трохи голоснiше. — Нi, Меґ.
Джером дуже швидко пошкодував про своє рiшення, але ще швидше наслiдки набували непоправного обороту. Усi шляхи до вiдступу раптом виявилися закритi, i за мить розлючений Джим уже ломився в зачиненi дверi. Спочатку Джим погрожував. Обiцяв вибити дверi, дiстатися до Джерома й особисто перерiзати йому горло. Потiм лють змiнилася надiєю. Вiн торгувався, пропонував дiлити знайдене порiвну, клявся, що забуде всi образи. Коли й це не допомогло, почав просити. Потiм благати. А через кiлька годин знову зривався на крик i прокльони.
— Джеррi! Вiдчини дверi! Ти чуєш мене?! Думаєш, вона тебе врятує? Цi дверi? Я все одно дiберуся до тебе! Гаразд... гаразд, бiс iз тобою. Давай поговоримо як люди. Просто поговоримо. Якщо ви знайшли їжу, ми подiлимо її. Клянуся. Усе порiвну. Як ранiше. — Нi. — Чому?! — Тому що я тобi не вiрю.
— Я був злий! Господи, та хто зараз не злий?! Джеррi... ну будь ласка. Ми ж стiльки всього пройшли разом. Не змушуй мене здохнути тут. Ти чуєш? Я сказав, не змушуй мене здохнути! Будь ти проклятий. Будь ти проклятий, Джеррi. Вiдчини дверi, i я забуду все. — Нi, йди геть. — Вiдчини дверi, i я вб`ю тебе, мразь!
Нарештi всi так втомилися, що повалилися спати. Навiть Джим раптово замовк i пiшов спати в лобi зi скелетами. Джером прокинувся вiд вереску Меґґi. Апарат якось перейшов у робочий режим i затиснув їй руку по лiкоть, а сама вона ридала й намагалася вивiльнитися. В грудях Джерома все похолонуло, але раптом пристрiй замигав зеленими лампами i вiдпустив руку Меґґi. Уся рука була в дивнiй желеподiбнiй масi, з напрочуд приємним запахом, що викликав посилене слиновидiлення й непереборне бажання скуштувати її.
Меґґi облизала палець, потiм другий, i, зшкрябавши другою рукою трохи субстанцiї, подiлилася з Джеромом. Джеррi впився в неї, як вампiр впивається у свою жертву. — Солодка! — iз задоволенням причмокувала Меґ. — Не галасуй! Джиму немає потреби знати про нашу знахiдку. Джером i Меґґi запустили апарат ще раз, цього разу з порожнiми склянками, якi вони знайшли на полицях шафи. На жаль, апарат не пiдтримував iншого режиму й вимагав форму для покриття бiоорганiчним шаром. Десь усерединi апарата напевно лежить чистий їстiвний продукт, але намагатися вiдкрити апарат Джеррi так i не наважився.
Того вечора вони наїлися до вiдвалу, а наступного дня пiсля ранкової бенкетi влаштували вiйськову раду й вирiшили змiцнити вiкно, вiдпочити i запастися енергiєю для великого ривку. Вода скiнчилася, але вони знайшли великий порожнiй акварiум та вiдповiдний iнструмент, i Джером випарив усю воду й зiбрав отриманий конденсат. Вода все одно чимось патхла, але iншого вибору в них не було. Вибратися звiдси непомiченими майже не вбачалося можливим: Джим i Вудi чергували позмiнно.
Особливо в цьому перевершив Вудi. Здавалося, вiн взагалi не спав. Обосновившись у дворi, вiн або хижим поглядом оглядав кожен куток, або вже їв чергового сирого щура. Вудi був у самому розквiтi сил i здавалося, що вiн був створений для цього потворного постколапсичного свiту. Джим навпаки сильно здав. Сильно схудлий, iз жовтою шкiрою й величезними синцями пiд очима Джим бiльше нагадував скелета, що повстав з одного з мерцiв, яких вони знайшли в лобi. Його шлунок наполегливо вiдкидав сиру їжу, i лише думка про помсту пiднiмала його щодня з лiжка й приводила до замкнених дверей.
— Гаразд! Хочеш залишитися тут назавжди, залишайся! А я подивлюся, як ти з`їш дiвчиську, потiм свої пальцi, а потiм вiд тебе не залишиться нiчого вiд того зрадника, якого менi довелося знати! Джером! Ти здохнеш тут, пiдла щуро!
Джим покликав Вудi, i разом iз ним вони наглухо забарикадували дверi. Разом iз цим вiн закрив собi дорогу до помсти i все бiльше впадав у депресiю. Голод почав грати з ним у небезпечнi iгри. Вудi був у його очах слугою, рабом, готовим без вагань вiддати життя, — i Джиму це здавалося само собою зрозумiлим. Джим довго дивився на Вудi. Той сидiв, зiгнувшись над черговим щуром. Кров стiкала по пальцях, а сам вiн жував повiльно, зосереджено, нiби виконував якусь звичайну роботу.
Колись це здавалося Джиму огидним. Тепер — викликало заздрiсть. Спочатку вiн намагався не думати про це. Вiдвертався. Заплющував очi. Уявляв смажене м`ясо, хлiб, суп, будь-що. Але мозок наполегливо повертався до однiєї й тiєї ж думки. Вудi їсть. А я нi.
Щоранку Джим прокидався слабшим. Пiднiмався з трудом. Руки тремтiли. Перед очима пливли темнi плями. Iнодi йому здавалося, що вiн чує запахи, яких не iснувало. Iнодi — що бачить людей у порожнiх вiкнах. Одного разу вночi вiн прокинувся вiд власного стогону. Живiт зводило так сильно, що вiн лежав, згорнувшись калачиком, i не мiг вдихнути на повнi груди.
Поруч спав Вудi. Величезний. Теплий. Живий. Джим одразу вiдiгнав цю думку. Але вона вже з`явилася.
Наступного дня вiн зловив себе на тому, що дивиться не на обличчя Вудi, а на його шию. А потiм — на щирому жалi, що той занадто великий, занадто сильний i занадто живучий. Тiєї ночi Джим майже не спав. Вiн лежав iз розплющеними очима, слухаючи завивання вiтру в порожнiх вiкнах i бурчання власного шлунка.
Нарештi вiн не витримав i, повiльно пiднявшись з пiдлоги, намацав нiж i подивився на Вудi. Той нерухомо сидiв iз розплющеними очима i нагадував упиря. Людина не може так довго не спати. Аби переконатися, вiн кiлька разiв провiв рукою мiж нерухомими Вудiними зiницями. Шию Вудi апетитно освiтлювала Мiсяць. Не в змозi бiльше з собою боротися, Джим тремтячою рукою дiстав нiж i притулив лезо до широкої шиї свого друга. Вудi рiзко схопив його за руку i кiлькома швидкими рухами вгатив нiж у груди Джима, але той так знесилiв, що лише видав глухий стогiн.
Вудi довго пив пiд мiсяцем його кров, а коли наранок Меґґi вчергове виглянула на вулицю, то побачила Вудi, що стояв посеред вулицi з чиєюсь обгризеною рукою. Вiн дивився на неї вiдстороненим поглядом i в Меґґi знову зашевелилося волосся на маківцi.
Так вони й жили, пліч-о-пліч, дикуни з дикуном, доки в апаратi рiзко не скiнчилися оболонки. Джером i Меґґi набрали жирку й тепер достатньо змiцнiли, щоб вирушити в подорож, але єдинi дверi були наглухо заваленi ззовнi, а пiд вiкном цiлодобово караулив Вудi, остаточно з`їхавши з глузду й цiлком злившись iз природою. Меґґi страшенно його боялася й часто плакала, але тепер, коли джерело їжi вичерпалося, Джером розумiв, що треба дiяти швидко. Сьогоднi вже було пiзно, i вiн вирiшив витратити наступний день на збори й вирушити наступної ночi.
А наранок зникла Меґ. Джером виглянув у вiкно — Вудi мирно сидiв на своєму звичному мiсцi, схожий на статую. З цiєї кiмнати було лише два виходи: або у вiкно, або в дiру в стелi на третiй поверх, але про це Джером заборонив i думати Меґґi ще на самому початку їхнього заселення. Ну звiсно, в неї залишився тут останнiй день i вона захотiла подивитися, що там нагорi. — Меґґi! Меґ! Ти мене чуєш? — заволав Джеррi. З вiкна почувся звiриний рев Вудi. Вiн кiлька разiв намагався кидатися на стiну, як хижа кiшка. — Чого доброго, й дiбереться, — приречено подумав Джеррi i, з трудом пiдтягнувшись, спробував протиснутися в розлом пiдлоги поверху над ним.