Натягнувши вiтровку, Джон у лютi вибiг на ґанок кам`яних руїн, якi вони з Мерi ласкаво називали «Тимчасовим притулком», мимохiдь вiдвiсивши стусана солодко дрiмаючому псовi.
Той iз вереском шуснув у будку, а Джон уже був на березi озера — звiсившись над водою, розглядав каламутну гладь. Давно вiн не приходив сюди так рано — вiдтодi як перестав рибалити.
Озеро кишiло новими видами, що захопили екосистему кiлька рокiв тому, пiсля запуску величезних пiдводних апаратiв аварiйного вiдновлення життя. Одного разу Мерi, чистячи улов, ледь не стала жертвою паразита, що мешкав всерединi риби. Щупальцями вiн обвив їй горло i душив, доки Джон не вiдрiзав йому голову.
Його батько, рибалка — як i його дiд, — називав цей бульйон «Озером Життя». Джон усмiхнувся. «Скоро вiдплив…» — подумав вiн i за звичкою почав хитати зуб, розглядаючи своє вiдображення.
Вiдтодi як вiн перестав ловити тут рибу, вiн багато дослiджував околицi в пошуках їжi та питної води. Саме вiн виявив свердловину з чистою водою, а одного разу, вирушивши у плавання на саморобному плотi, знайшов мiсця гнiздування прибережних чайок.
Цього разу зуб не чинив опору i залишився в руцi. Але Джона непокоїв не зуб — i навiть не Мерi, i тим паче не його нiкчемний пес. Проклята скринька не давала йому спокою вже кiлька мiсяцiв — вiдтодi як вiн виявив її в печерах пiд час вiдпливу.
Це була звичайна скринька з вигадливим замком — надзвичайно важка, з вкрай мiцного дерева. Навiть величезний валун лише злегка подряпав її. А терпiння самого Джона вистачало лише на те, щоб безцiльно натискати на кнопки замка, з ненавистю спостерiгаючи, як туди-сюди стрибає бiлий вогник.
День за днем вiн приходив сюди i проводив години в прохолодi печер, поринаючи в забуття, марно намагаючись розгадати головоломку.
— Цi знаки на стiнах — це не випадково! — переконував вiн Мерi, яка плакала.
I справдi, до скриньки вело безлiч зарубок, що з`явилися ще до часiв Колапсу. Тодi жорстока вiйна знищила майже все живе на планетi. Жменьцi людей вдалося вижити в укриттях — лише щоб тягнути жалюгiдне iснування в радiоактивних пустищах, що колись були оазами цивiлiзацiї.
— Навiть якщо ти вiдкриєш її, який з неї прок? Напевно, якщо там i було щось їстiвне, його давно з`їли черви або цвiль. А якщо ти знову дiстанеш сiтку батька?
Джон не хотiв нiчого слухати i вибiгав на ґанок. Мерi не переслiдувала його. Вiн повертався, коли вона вже спала, щоб вранцi знову зникнути на весь день — i повернутися ввечерi разом iз припливом.
Цей раз не став винятком. Бiлi вогники на скриньцi мигтiли туди-сюди, Джон швидко вийшов iз себе i, як завжди, попрямував углиб печер — шукати новi зачiпки.
Спочатку довелося довго повзти, вiдчуваючи, як камiнь здирає шкiру зi спини. Потiм склепiння раптом пiшло вгору, простiр розправився, i вiн пришвидшив крок. Невдовзi показався останнiй орiєнтир — використаний балон для акваланга. За кiлька столiть вiн проiржавiв наскрiзь i став домiвкою для ракоподiбних — до того дня, коли Джон знайшов їх i з`їв на вечерю.
Вiн намацав у нiшi маленького краба i машинально сунув у кишеню вiтровки. «Скоро прилив», — подумав вiн. Але ноги самi понесли його вперед. За мить вiн уже бiг — обдирав долонi об виступи, зривався, знову пiднiмався. У головi наполегливо дзвенiла думка: «Ти маєш бiгти назад, Джоне. Назад».
Вода почала прибувати — спочатку тихо, непомiтно. Вiн нiби не вiдчував її, доки холод не торкнувся щиколоток. Тодi зупинився й озирнувся. Сил повертатися майже не залишилося. Коли вiн дiстався до вузької дiлянки, пройти посуху вже було неможливо — вода перекрила прохiд. Серце глухо вдарило. Даремно вiн себе послухав. Треба було йти вперед. Напевно цi печери кудись ведуть.
Панiка накрила раптово. Джон кинувся назад — точнiше, вже поплив, бо вода сягнула грудей i продовжувала прибувати. Гарячково озирнувшись, вiн обрав найвищий купол, набрав повiтря i пiрнув. Винирнув у єдино можливому мiсцi — пiд склепiнням, де залишилася повiтряна кишеня. Вхопившись за гострi сталактити, вiн почав виснажливу боротьбу з течiєю. Пальцi ковзали, шкiра рвалася. В якийсь момент вiн стягнув вiтровку i тремтячими руками прив`язав себе до виступу. Коли вузол затягнувся, сили скiнчилися, i Джон поринув у важке забуття.
Пiзнiше вiн був готовий заприсягтися, що бачив сон: скринька вiдкрилася, всерединi було щось осяйне, живе, що пульсувало свiтлом. Мерi смiялася. Джон плакав вiд щастя, стоячи над вiдкритою кришкою. Потiм гул води посилився. Мерi зникла першою. За нею — скринька. Потiм печера.
Джон опритомнiв вiд того, що хтось наполегливо смикав його за штанину пiд водою. Навколо на диво було свiтло, i свiтло, здавалося, йшло вiд самої води. Раптом гострiшi, нiж бритва, щелепи розрiзали тканину i вiдiрвали величезний шмат плотi з його стегна. Джон не одразу закричав — вода врiзалася в горло ранiше за повiтря. Вiн захлинувся, рвонувся вгору, але щось важке потягнуло його назад. Свiтло било в очi — холодне, мертвотне, пульсуюче.
З глибини на нього дивилася паща — ширша за його груди. Ряди прозорих, голчастих зубiв змикалися й розмикалися у в`язкiй тишi, мiж ними клубилася його кров, розчиняючись багряними стрiчками. Бiль прийшов iз затримкою i одразу цiлком: стегно нiби облили окропом i водночас розiрвали гаком. Вiн рвонувся, вдарив ногою, але ступня ковзнула по слизькiй шкiрi. Свiтло йшло вiд неї — над пащею погойдувався довгий гнучкий вiдросток з пульсуючою кулькою каламутного бiлого свiтла.
Вудка.
Тварюка смикнула його вниз. Вода зiмкнулася над головою, свiт став в`язким i повiльним, легенi вже палали. «Не тут… Тiльки не так». Вiн навпомацки шарив руками i раптом намацав гладке, напружене, живе. Вудка здригнулася в пальцях. Риба заметушилася, свiтло спалахнуло яскравiше. Джон обхопив вiдросток обома руками i потягнув. Спочатку нiчого не сталося. Потiм всерединi тварюки нiби щось клацнуло, свiтло збилося з ритму, вода навколо вибухнула хаосом. Хвiст ударив його в груди, легенi стиснулися в судомi. Вiн закричав — i вода увiйшла в рот. I тодi вiн просто смикнув — з усiх сил, вклавши в цей рух усе: страх, бiль, злiсть на скриньку, на Колапс, на себе.
Щось хруснуло. Вудка вiдiрвалася. Свiтло миттєво згасло, свiт став чорним. Тварюка забилася в судомах, паща зiмкнулася повз нього. Джон, ослiплий у темрявi, навпомацки вiдштовхнувся вiд її голови i рвонув угору.
Поверхня розiрвалася над ним повiтрям i холодом. Вiн виплюнув воду разом iз кров`ю i заволав — уже по-справжньому. Вже настав свiтанок, коли вiн виповз на берег, залишаючи за собою темний слiд. В однiй руцi все ще була затиснута слизька, обв`яла вудка, в iншiй — сам вудильник. Сьогоднi вони з Мерi поїдять.
Вiн довго лежав, дивлячись у сiре небо. Серце билося нерiвно, нiби спотикаючись. Завтра вiн набереться сил. Завтра знову спуститься в печери i цього разу не зупиниться — пiде вперед до самого кiнця. Джон заплющив очi i раптом зрозумiв, що смiється. Смiх був хрипким, майже беззвучним — i чомусь дуже спокiйним. Нiби все вже вирiшилося.